ДОІСТОРИЧНИЙ ДРУГ, ОЗЕРО МАРІЧЕЙКА

(Легенди Карпат)

...озирнувся і побачив собаку. Крупна із чорною міткою на вусі, вона сиділа на випаленій сонцем траві і до чогось прислухалася. Білу шерсть скуйовджував різкий вітер. Я дивувався. Вона була тут у повній самітності. Що привело її на вершину холодної гори? Адже довкола десяти кілометрів людського оселі не знайти. Цікавість? А може поклик далеких предків?..

Собака - перша із домашніх тварин. Так рахують вчені. Із знайдених стародавніх до цього часу рештків родинних собак, дикого виду тварин, більше чотирнадцяти тисяч років... Спочатку їх приймали за вовчі, але як пізніше виявилося у доісторично ї людини був чотириногий друг, дуже схожий на вівчарську собаку. Карпатська легенда про це говорить так:

"У давній час собака жила сама по собі. Але їй набридло ходити у самотності і вир ішила вона собі знайти друга, найсильнішого і найхоробрішого.

Зустріла собака вовка: "Давай жити разом". - "Давай", - відповів вовк. В ночі у лісі почувся тріск. Собака розбудила вовка. Той злякався і затремтів: "Сиди тихо це ведмідь". Зрозуміла собака, що прийшов той, хто сильніший вовка. І втік до нього. " Ведмідь давай разом жити". - "Давай". І знову нічний ліс, шуми і шерехи... "Лев! Тримайся, розірве!" - "А хто це - лев?" - спитала собака. "Не знаєш: Він цар звірів!". І тоді собака пішла до лева. Якось у вечері, коли у чорно-синьому небі плив місяць і самотньо сріблилися зорі. Собака, сама не знала чому загавкала. Лев насторожився, заричав: "Тихіше! Тут неподалік живе людина ! Почує". Собака замовкла. І подумала: яка ж сильна і смілива людина, якщо його боїться сам цар звірів! Із того часу вона скрізь де людина... І немає для нього друга вірніше собаки..."

ОЗЕРО МАРІЧЕЙКА

...- Незабаром Марічейка!..
Слова лісника звучали урочисто. Боюся опустити щось важливе. Гуцули говорять про Марічейку: "Побачиш на світанку - познаеш радість. Озеро виникло перед очима зненацька, усього лише на мить - блиснуло відблисками між темних стовбурів дерев і знову зникло. Але ненадовго: дерева раптом розступилися, і Марічейка стала у всій своїй вроді. Оточене з усіх боків озеро відбивало м’яку синяву осіннього неба.

Я покуштував воду - без смаку, холодна. Така буває в глибоких колодязях. І отут я побачив, як на блискучій поверхні озера виникали, ширилися, бігли до березі рівні кола, один за іншим... рівномірно... Я не повірив своїм очам. Риба? У вічно крижаній воді, на висоті тисяча пятсот метрів? Дивлюся на лісника. Він посміхнувся, покачав головою: - Це джерела б’ють із глибин землі, живлять озеро... А чи знаєте, чому озеро дане дівоче ім’я?

В очах його затаївся ніжний смуток. Я мовчав і чекав.
- Легенда є в нас.
Послухайте..
Було все це ще в глибоку стародавність. Чорним вороняччям налетіли тоді злі недруги на наш зелений край. Вони руйнували села, губили народ, а хто вцілів, рятуючи, пішов у гори. Але вороги довідалися, що гуцули ховаються десь у дрімучих лісах, і рушили ордою слідом за ними.

Марічейка, молода дружина чабана Івана, пабачила ворогів і прошептала коханому:
- Іванко, рідний! Скоріше біжи до нашим, попередь!.. А я спробую їх затримати.
- Не можу я залишити тебе.
- Згадай, милий, скільки наших там, у горах. Батьки і матері, старі і діти... Весь наш народ... Він у небезпеці. Йди!
І пішов Іван. А горда Марічейка стала на шляху ворогів. Її схопили... Наказали:

- Веди до своїх гуцулів. Не те смерть!
Йшли вони до самої ночі. Завела їх Марічейка в такі дикі місця, відкіля і не вибратися. Розлютилися вороги і накинулися на неї із шаблями... Затремтіла земля, подув страшний вітер, гримнув грім. І злетіли в небо камені, здвинулись гори й утворилося озеро. У ньому і знайшли свою загибель вороги. З тих пір ліс на честь хороброї дівчини стали називати Дівочим, а озеро - Маричейка...

Джерело: http://www.karpaty.lviv.ua

фото: KARPATY.LIFE

Легенды КРЫМА

Легенды КАРПАТ

Истории и легенды о создании городов

На главную